23 березня

Як і має бути в цій зоні – сьогодні пів дня ішов дощ, вітру нема, з північного заходу накочуються півтора метрові хвилі з періодом дві-три секунди, небо захмарене. Дві години йшов під мотором, щоб зарядити батареї. Сильно розхитує. В цих краях прогноз погоди не діє зовсім. Чекаю на вітер. До екватора 235 миль. Потік несе мене в потрібному напрямку зі швидкістю півтори милі. О шостій вечора по Ґрінвічу слухаю ББСі. До ранку не можу заспокоїтися. І так кожен день з початку війни. Пробую збагнути і знайти причину такої агресії. Приводи і причини знахожу, а зрозуміти і пояснити не можу. А потім усвідомлюю, що це неможливо. Навіщо дощі в океані? Треба перечитати книгу Йова і Бхаватґіту.
Нарешті! Нарешті прийшов вітер. Перестали хлопали вітрила, зникли хмари і появилися зорі, по лівому борту на тлі нічного неба підсвічуються хмари над прибережними містечками Бразилії. Мирне муркотіння хвиль за бортом, фосфорні світлячки в них, кілька ковтків чінзано, що я купив на розпродажі на острові Св. Олени… – життя основане на протилежностях повернулоля радісною стороною (треба було взяти більше чінзано).
Чомусь пригадалася колись давно прочитана заключну фраза з роману Александра Дюма “Граф Монте-Крісто”, суть якої приблизно така: той хто не знав справжнього нещастя, не може пізнати, що таке справжнє щастя.
Sent from my iPad