Барабадос прийняв без формальних ускладнень. Як звичайно: медична служба, таможня, іміграційна служба. На запис про вакцинацію подивилися “одним оком”.
Проте складнощі виникли з портовою службою. У них є причали для великих кораблів і для малих. Чомусь мені вказали на причал для великих. На прохання змінити місце відмовили. Пробуючи прив’язатися до причалу між двома величезними фендерами я зламав пластикову платформу за кормою Енея. Нічого катастрофічного, але непиємно.
Острів, загалом, дружелюбний, але шумний і не розвинутий. Основний бізнес – туристи. Звідси: вілли на різні смаки вздовж побережжя, порт, обладнаний для великих пасажирських кораблів, дютіфрі магазини на кожному кроці, безліч таксівок, прогулянкових катамарів і т.п.
Стояв на якорі біля основного міста Бріджпорт, сто метрів від пляжу в бухті Карлісле (Carlisle Bay). Ресторани вздовж берега, музика на вихідні до ранку.
В південному кінці пляжу є яхт-клуб. Там мені дали тимчасове членство на тиждень і там я проводив більшість часу: ресторан, Інтернет, душ, тенісні корти (не для мене). Що ще треба?
Народу там досить багато, в основному білі.
Коли я прийшов, там стояла тільки одна яхта. На другий день з’явилася ще одна, яскраво жовтого кольору. Одного разу, привязуючи дінґі до причалу в місті, двоє хлопців з того човна якраз відходили від берега. Розмовляли російською. Але, як мені здається судячи з акценту, не росіяни.
На третій день прийшов ще один вітрильник – фіни. Я їх знаю зі Св. Олени, де вони стояли на сусідньому буї.
Звичайно яхтсмени спілкуються один з одним, але в цьому місці чомусь ця традиція недотримувалася.
Якір тримав добре на піску, хоча вітер тут дує постійно біля 20 вузлів. Хитає також майже постійно. Вода чиста, видно якір на глибині 23 футів.
В перший вечір надув дінґі і спробував висадитися на пляж на веслах. Не просто, бо хвилі накочуються, хоча на перший погляд нічого загрожуючого. Проте опинився по пояс у воді. Дорога назад була більш драматичною. Двічі пробував відійти від берега на веслах і двічі мене перевертало вверх дном. Таким чином втратив ще один телефон, який намок разом з наплечником. Третій за півроку.
Цього було досить, щоб я почав думати – виштовхав дінґі поза межі пробою, і вже потім заліз до середини. На цей раз відійшов від берега вдало.
Сьогодні о четвертій пополудні, після візити до офіційних служб, з полегшенням підняв якір, поставив вітрила і вирушив до Пуерто Ріко.
