Позавчора пересік Ґрінвічський меридіан. Тепер я на західній стороні і мої координати довготи мають приставку W – west. Давно я тут не був. Останні п’ять днів були серйозним психологічним випробовуванням – вітер стих до трьох-чотирьох вузлів, і не зважаючи на всі прогнози, нізащо не хотів збільшуватися. Як звичайно в таких випадках, коли недостатньо вітру щоб тримати вітрила надутими і давати поступ, човен розгойдувався, а вітрила безбожно хлопали і терлися до стоячого рангоуту. Швидкості півтора-два вузли (пів вузла за рахунок течії) недостатня, навіть щоб зловити рибу. Для цього треба чотири-п’ять вузлів. В чистій океанській воді видно як риба підпливає до приманки, але має час роздивитися, встигає збагнути, що вона не справжня, ігнорує пластикових кальмарчиків і відходить в сторону. Сьогодні за мною кілька годин ішов великий марлін – біля чотирьох метрів завдовжки разом з носом. На кальмарчиків не звертався жодної уваги. Добре, інакше я би їх втратив. Для такої великої риби – це ніщо. Досвід показав, що найкраще риба ловиться на воблера – пластикову приманку у вигляді невеликої риби. Вона так зконстуйована, що коли тягнути її за човном на швидкості чотири-шість вузлів, ця приманка опускається на глибину до двох метрів, тремтить і блищить, імітуючи рухи риби. Також розмальована у рибні кольори і має троьхвимірні пластикові очі. Дуже апетитно. Один недолік – вона не дешева в порівнянні з пластиковими кальмарчиками. Останнього воблера я втратив в минулому переході.
Нарешті сьогодні вночі з’явився пристойний попутний вітер і швидкість зросла до комфортних п’яти-шести вузлів. На жаль вдень він стихне, щоб вночі знов підсилитися. Але це вже краще ніж було, але все ж ще один день страждань нам не минути – розгодування і биття новими вітрилами об такелаж – Енеєві, дивитися і слухати все це – мені. Для таких випадків винайдені спеціальні вітрила для попутніх вітрів – спінакер і його варіанти. У мене спрощений варінт оснащення. Прийшов час оцінити його недоліки.
До острова Святої Олени залишилося 120 миль. Вчора написав електронного листа до управителя гавані – вони просять повідомити за день-два до приходу. Відразу отримав позитивну відповідь. Там є два варіанти – стати на якір, або на муринг, тобто буй. Стоянка на якорі безкоштовна, але глибина досить велика для малих човнів – понад 20 метрів. Були випадки, коли якір погано тримав і вітрильники зносило. Буї – жовтий для човнів 20 тон, і червоний для 30 тон. Еней важить 9,5 тон, тобто жовтий буй підходить. Буї платні, але, сподіваюся, надійніші. Сьогодні вівторок. Важливо бути там в четвер, бо тільки в цей день, раз на тиждень, можна здати необхідний тест на ковід. Схоже, що встигаю.
Останній захід сонця. В цьому переході. В Південній Атлантиці вони надзвичайно мальовничі. Якби я не засвідчив це особисто, а побачив на фото – подумав би, що воно підправлене у фотошопі. Насправді, небо після заходу неймовірно насичене кольорами від густого червоного до темносинього з усіма можливими варіаціями між ними.
Sent from my iPad
