10 вересня

Складно стало відразу як прийшов вітер. Не 25, як обіцяли, а до 35 вночі. А може й більше. Як стемніло, я не міг утримувати човен на курсі і ліг в дрейф. Всю ніч тілом відчував тиск вітру великої сили на корпус човна. Вранці оглянув пошкодження: пірване переднє вікно біміні, розкручена відтяжка лівої сонячної панелі, зламане крило підрулювача, яке я спеціально укріпляв. А наді мною – надзвичайно яскрава райдуга. Сподіваюся, це знак, на щось добре. До полудня керував ручно і досить стомився. Привід на перо руля механічний, не гідравлічний, як на сучасних більших вітрильниках. Тому деколи навалювався всім тілом, щоб утримати човен на курсі серед п’ятиметрових хвиль. Вирішив відпочити і почав ставити човен а дрейф, але не з одним вітрилом, як раніше, а з двома. В процесі повороту Еней раптом стабілізувався на потрібному курсі. Швидкість, правда невелика, біля чотирьох вузлів, але на період сильного вітру цього досить. Головне, що зможу тепер залишити ручне керування. Моя радість тривала недовго – взяв телефон, щоб зробити фото пошкоджень, поклав у кишеню, вийшов на палубу і, якимось чином, він вислизнув з кишені і пірнув в голубу безодню Індійського океану. З усією інформацією, навігаційною і мерерогоічною програмами і СІМ картою, пов’язаною з банком. Очевидно я стомився і втратив пильність. Попередній телефон кинувся у воду три місяці тому. Але тоді вдалося його дістати з дна і врятувати СІМ карту. Шкода, але краще буду розглядати це не як втрату, а як подарунок або мито Нептуну за перехід Індійського океану. Атлантика взяла з мене чотири кобри для шкотових лебідок.
Вже другий день сильний вітер, високі хвилі, тріпотіння вітрил, стук фалів об щоглу, корпус Енея мілко вібрує і стогне, завивання вітру в рангоуті, човен іде під нахилом 30-40 градусів, скрізь солена вода, хитає, кожних півгодини наздоганяє короткий шквал з дощем і підсиленням вітру, а час від часу потужна хвиля, ніби молотом, б’є в борт. Давно я не був в таких умовах. Ще один день, і почне стихати.