Північна Атлантика відчувалася як вдома. Тепер починаються невідомі води. Виявляється щоб дійти до екватора треба пройти полосу шквал ів і дощів.
Це почалося вчора вночі. Я розминувся з кораблем на відстані 8 миль і пішов спати. Просунувся від сильного нахилу човна, вискочив на палубу і відразу попав під зливу зі шквальним вітром. Годину пробував вирівняти човен і врятувати від пошкоджень. Нарешті вдалося направити його за вітром і скрутити переднє вітрило. Невеликі пошкодження. Цікаво, що радар не показав дощових хмар, хоча кругом блискало.
Цілий день дощі. Вітер перемінного напрямку і сили. Те саме тепер, вночі. Тільки приляжеш – через десять хвилин треба підніматися до штурвалу, бо автоматичні пристрої сконфужені і не справляються.
Біля 11 вечора вітер стабілізувався і можна було передати керування автопілотові. Годинку подрімав і піднявся наверх. Наступні чотири години простояв наблюдаючи зорі і стежачи за шквальними хмарами і блискавками. Вони вели себе в рамках пристойності аж поки одна таки загнала мене дощем до середини.
Тепер пів п’ятої ранку. Блискавки і грім з усіх сторін. Таке враження, що екватор охороняється як фортеця захисними ровами і валами. Я одягнув свою збрую – непромоканець – і сижу на готові на випадок шквалу.
Найкращий час це сутінки і ніч. Коли деталі хвиль зникають у темряві . Залишається проста картина – темний силует океану і світліше зоряне небо. Решту деталей на цьому полотні можна малювати пензлем уяви до ранку. А попереду – зона штилю.
