Проходимо на відстані 20 миль від міста Ресіфе. Видно верхні частини високих будинків, які водбивають промені зійшовшого дві години тому сонця.

Сижу в кокпіті, п’ю каву Starbucks з чорним шоколадом і думаю котрому з богів дякувати за це, бо, щонайменше, вона могла не смакувати сьогодні. Подякую всім. Сьогодні вночі, менше ніж три години тому, мені дуже пощастило уникнути, щонайменше, серйозної аварії. Вважатиму це за подарунок неба до дня народження.

Як і очікувалося, біля берега почався великий морський рух. За добу ми розминулися з шістьма великими кораблями. Всіх їх я бачив на екрані за 20 миль. Те саме продовжувалося вночі. Тільки з’явилися ще маленькі рибальські човни, далеко не всі з яких мають електронну ідентифікаційні систему – AIS, яка показує їхнє місцезнаходження на бортових комп’ютерах інших суден. Один раз з шести кораблів, які можна було визначити за бортовими вогнями, двох не видно було на екрані. Це було попередження, яке я недооцінив.

Пройшовши це скупчення суден, я подумав, що вийшов на чисту воду і можна перейти на звичайний нічний режим – півгодини сну, потім перевірка комп’ютера на присутність кораблів довкола, і наступні півгодини сну. Але цього разу було інакше. Десь за годину до сходу сонця, перевіривши комп’ютер черговий раз, я збирався знов задрімати, коли, крізь шум хвиль почув крики зовсім близько і побачив світло, що проникало всередину каюти. Зірвавшись з ліжка я вискочив назовні якраз в той момент, коли “Еней” на повній швидкості проходив буквально в двох метрах від невеликого рибальського човна. Він був приблизно такого ж розміру, як “Еней”, з шістьма членами команди на палубі, яскраво освітленій двома ліхтарями.

Один з команди щось голосно кричав (деколи добре не розуміти інземної мови), виражаючи мовою тіла, а особливо, рук невисловлюване, і емоційно оглядаючи воду перед носом човна – якраз де пройшов секунду тому “Еней”. Напевно там були закинуті риболовні снасті. Решта команди розгублено стояла в кормовій частині, очевидно спросоння не розуміючи, що тут діється серед ночі.

Я не відчув ніякого поштовху або затримки – сподіваюся, що нічого не зачіпив. Поступово крики затихли серед шуму хвиль і лишилися лиш два світла, які швидко віддалялися в нічну темряву. Якби не ці світла, які було видно ще з півгодини, я подумав би, що ця пригода мені приснилася.

Не знаю, що думали ті бразильєрос про мене, а я перших півгодини нічого не відчував і оцінював випадок тільки розумом. Пізніше прийшло відчуття схоже на провину. А їхні почуття можна тільки уявити – з нічної темряви прямо на них вискакує вітрильник і через півхвилини розчиняється в темряві ніби Летючий Голандець. Не здивуюся, якщо ці рибаки сьогодні ввечері, десь після третьої чарки у місцевому барі, підтримають цю легенду. Одне точно – це був пробуджуючий момент для обидвох сторін.

Хоча моторні судна повинні давати дорогу вітрильникам, в цій ситуацї це було практично неможливе. Той човен стояв на місці, можливо навіть з непрацюючим двигуном. Побачити мої бортові вогні серед досить високих хвиль, завести двигун, витягнути снасті і відійти в сторону у них не було часу. Тому всю відповідальність беру на себе.

Тепер навіть не хочу думати, що могло бути, якби “Еней” пройшов на кілька метрів правіше. Головне – подякувати богам і зробити висновки.

Висновки такі: триматися миль 100 від заселеного берега, куда маленькі човни не доходять. Біля берега не можна покладатися на AIS – кожних півгодини треба виглядати назовні. На щастя маленькі човни краще видно вночі дякуючи яскравим ліхтарям. Вдень вони можуть ховатися за високими хвилями.