З рештою швидкість вітру на цей раз була меншою, ніж я очікував, і не досягла 30 вузлів. А можливо мені так здалося, це місце – Хіріфа – виявилося справді добре захищеним від вітру і хвиль. Особливо ближче до берега. Там вітер зовсім не відчувався і можна було отримати досвід типового життя атолів – тепле повітря і також тепла, прозора вода (незважаючи, що тепер середина південної зими), насичені кольори, особливо зелено-блакитні кольори води з повною гамою всіх можливих відтінків, що контрастують з білизною піску, кокосові пальми – все так, як має бути на обкладинці туристичного журналу.

В цьому місці атолу живуть дві полінезійські родини на відстані десь пів милі одна від одної. Між їхніми будиночками є невеликий покинутий кам’яний будинок, з датою будівництва над входом 1879. Рядом – залишки каплички з кам’яним хрестом. Дерев’яні елементи конструкії – дах, підлога, вікна і двері – давно згнили, але кам’яна структура в доброму стані. Полінезійці так не будують.

Одна з полінезійських родин має невелике господарство – кілька свиней, кішку з котенятами, худого пса, двох щенят. Недалеко їхнього помешкання розташований ресторан з баром (дерев’яна конструкція з палиць, дощок і пальмовими дахом без аналогу) , що тепер зачинений через брак туристів.

Вчора вітрильники почали масово залишати це гарне місце з кількох причин – чотири дні на одному місці для багатьох забагато; через кілька днів знов прийде посилення вітру, а до цього треба відвідати інші місця. Частина човнів пішла до південного входу в атол до коралів, частина – до північної частини атолу, де є поселення з продуктовим магазином.

Я також пішов на північ після того, як відчепив якірний ланцюг від корала (він таки зумів зачепитися вдруге), і з допомогою бразилійця Бруно (що також виявися тимчасово одиночником на гарному алюмінієвому вітрильнику марки Ovni 39.5), і його товариша Ніела з сусіднього катамарана, розплутав і витягнув свої два якорі.

Поселення на півночі називається Ротоава. Ще на Ґамбієрі ходили чутки, що десь на атолі Факарава вітер скинув на берег два вітрильники. Мене цікавили деталі цієї історії. На півдні я розбитих вітрильників не знайшов, тому вирішив пройти в північний кінець атолу. Вітер швидкістю 20-23 вузли дув в спину і я пройшов 30 миль через атол під одним вітрилом швидше ніж сподівався.

Оглянувши берег через бінокль і не побачивши розбитих човнів, не зупиняючись повернув на вихід з атолу в сторону Таїті. Через два дні вітер стихне, а ще через два – значно підсилиться. Вирішив, що краще використати ці кілька днів помірного попутнього вітру, ніж ризикувати залишитися тут ще на тиждень, або й довше. Тим більше, що полінезійські поселення я вже бачив, а вже прийшов час привести човен в порядок. Це можна зробити тільки на Таїті, де є потрібні ресурси.

Повільної води для виходу з атолу я чекати не став – попутний вітер і широкий північний вихід під назвою Ґаруае не повинен створити проблеми.

І справді, “Еней” вийшов з атолу легко. Тільки на протязі десяти хвилин було враження, ніби ми всередині пральної машини, але працюючої в легкому режимі.

Це було вчора. Сьогодні курс на Захід і вітер прямо в спину. За добу ми пройшли 140 миль – половину шляху. Якщо вітер не зміниться, то завтра буду на місці, в столиці Французької Полінезії Папеете, що на острові Таїті.

Але перед тим, несподівано, дві години тому я зловив першу рибу махі-махі. Я люблю рибу, як і багато інших людей. Хоча якщо говорити про справжню любов, то це вона мене любить, бо загинула, щоби я жив. Тепер, коли я її з’їм, вона перейде в мене, а я – в неї. Цікаві висновки можна зробити, якщо продовжувати думати в цьому напрямку…